Книги с автографами Михаила Задорнова и Игоря Губермана
Подарки в багодарность за взносы на приобретение новой программы портала











Главная    Новости и объявления    Круглый стол    Лента рецензий    Ленты форумов    Обзоры и итоги конкурсов    Диалоги, дискуссии, обсуждения    Презентации книг    Cправочник писателей    Наши писатели: информация к размышлению    Избранные произведения    Литобъединения и союзы писателей    Литературные салоны, гостинные, студии, кафе    Kонкурсы и премии    Проекты критики    Новости Литературной сети    Журналы    Издательские проекты    Издать книгу   
Главный вопрос на сегодня
О новой программе для нашего портала.
Буфет. Истории
за нашим столом
1 июня - международный день защиты детей.
Лучшие рассказчики
в нашем Буфете
Конкурсы на призы Литературного фонда имени Сергея Есенина
Литературный конкурс "Рассвет"
Английский Клуб
Положение о Клубе
Зал Прозы
Зал Поэзии
Английская дуэль
Вход для авторов
Логин:
Пароль:
Запомнить меня
Забыли пароль?
Сделать стартовой
Добавить в избранное
Наши авторы
Знакомьтесь: нашего полку прибыло!
Первые шаги на портале
Правила портала
Размышления
о литературном труде
Новости и объявления
Блиц-конкурсы
Тема недели
Диалоги, дискуссии, обсуждения
С днем рождения!
Клуб мудрецов
Наши Бенефисы
Книга предложений
Писатели России
Центральный ФО
Москва и область
Рязанская область
Липецкая область
Тамбовская область
Белгородская область
Курская область
Ивановская область
Ярославская область
Калужская область
Воронежская область
Костромская область
Тверская область
Оровская область
Смоленская область
Тульская область
Северо-Западный ФО
Санкт-Петербург и Ленинградская область
Мурманская область
Архангельская область
Калининградская область
Республика Карелия
Вологодская область
Псковская область
Новгородская область
Приволжский ФО
Cаратовская область
Cамарская область
Республика Мордовия
Республика Татарстан
Республика Удмуртия
Нижегородская область
Ульяновская область
Республика Башкирия
Пермский Край
Оренбурская область
Южный ФО
Ростовская область
Краснодарский край
Волгоградская область
Республика Адыгея
Астраханская область
Город Севастополь
Республика Крым
Донецкая народная республика
Луганская народная республика
Северо-Кавказский ФО
Северная Осетия Алания
Республика Дагестан
Ставропольский край
Уральский ФО
Cвердловская область
Тюменская область
Челябинская область
Курганская область
Сибирский ФО
Республика Алтай
Алтайcкий край
Республика Хакассия
Красноярский край
Омская область
Кемеровская область
Иркутская область
Новосибирская область
Томская область
Дальневосточный ФО
Магаданская область
Приморский край
Cахалинская область
Писатели Зарубежья
Писатели Украины
Писатели Белоруссии
Писатели Молдавии
Писатели Азербайджана
Писатели Казахстана
Писатели Узбекистана
Писатели Германии
Писатели Франции
Писатели Болгарии
Писатели Испании
Писатели Литвы
Писатели Латвии
Писатели Финляндии
Писатели Израиля
Писатели США
Писатели Канады
Положение о баллах как условных расчетных единицах
Реклама

логотип оплаты

Конструктор визуальных новелл.

Просмотр произведения в рамках конкурса(проекта):

Восьмой Международный Литературный конкурс
\"Вся королевская рать\"

Все произведения

Произведение
Жанр: Юмор и ирония Автор: Василий Юдов
Объем: 11476 [ символов ]
ПРИВИД КОРЧМИ
Завжди безмежний степ. Ніде сховатися. Сонце пече. Вітри дмуть. А ти як на долоні комарик. А ніч розкриває небо на всі руки, що аж вдихнути зорі можна. Та могили чорніють і видно: і Шпіль, і Розмерицьку.
Я єврей. І корчму назвав “Приют”, аби подорожники душу могли сховати, та й мені якась копійка крутиться.
Що той тракт біля корчми? Звичайна чумацька дорога з півдня на північ, або навпаки. Катаються воликами по сіль у Крим, або якийсь там Пушкін мимо проїде на Лису гору, щоб вірша накатонить з пам’яті про Одесу. Чи орел пролетить, щоб у степових бур’янах мишу піймати.
Це з часом Пушкін класиком зробився, а тоді араб арабом! Чумаки і ті перехрестились, побачивши. А він забіг за горілкою, кинув п’ятак і: “Прощай Мойша! Петербург ждьот!”
Та й Карла в нас був – дід розказував. Той Карла, що дванадцятий, і під Полтавою з Петром, що перший, редутами мірявся. Може з того Карла та з наших курганів, що як голови стирчать серед степу, араб і придумав казку про Чорномора і Людмилу.
Макар Пузо після кварти розказував, що бачив араба Пушкіна із списом перед могилою – п’яний в дризг вірші декламував. Ще й до Лисої гори не доїхав, а вже очманів на імперській мові: “Чудесний холм как будто дишет...” А от де він списа взяв? Та може з могили і витягнув... П’яному і могили по коліна!
Пізніше, ще один класик Шевченко – весь “Кобзар” курганами обплутав:
...Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає...
Заборгував Тарас мені за горілку цілий червінець, бо тільки пив та плакав і Макара цілував. Макар за нього і підписався, мене попередив:
-Якщо ти, Мойша, будеш ображати оцей нерв нашого народу нагадуванням про борг, будеш мати справу не з ним, а зі мною, а я плакати не люблю! Знайдеш свою могилу на могилі, серед степу широкого...
А степ всепоглинаючий: бур’яни, бур’яни і могили-кургани.
Одне бачити, друге жити із степом. Я тут живу, хоч і єврей. А взагалі – жид! Так мене Макар Пузо називав, коли кварту хотів випити:
-Наливай жидівська морда! – Волав Макар.
Одначе платив справно, чи то дукатами, чи то сріблом, чи то китайським шовковим полотном (у турків добро відвойовував). То ж наливав я, хоч і морда жидівська. Добре, що я не турок. До турків у Макара своє відношення. Не любив він їх. Та і себе також не любив, бо казав: “у нас з турками єдина скажена кров півдня, от тільки віри різні...”
-Тільки тебе, Мойша, я поважаю, - говорив Макар і падав головою на столи... Може йому боляче в середині. А потім заповзав з корчми у бур’яни. А то забирався на курган з шаблюкою, ставав закривши очі і нудно мовчав.
А я йому:
-Злізь на землю, Макаре, бо якби тобі ще й коня додати та пістоль – статуя вийшла б не гірша за Хмельницького. А ти ж не гетьман...
Врубель, той взагалі пропонував:
-Макар, я з тебе пана намалюю! Не стій на могилі. Присядь.
-Панів шаблюкою малювати я і сам вмію, - відповідав Макар, - ти Мойшу намалюй і степ коло нього, корчму нашу біля тракту. Може хто зглянеться.
Не зглянувся ніхто, бо не намалював Врубель Мойшу (мене значить). Вірніше, почав малювати мене, а в нього “Демон” вийшов. Ото тільки місяць для “Пана” з наших курганів етюдом стягнув і подався у Володимирський собор в Києві святі образи виводити – ото вся й пам’ять по степ та мою корчму.
Єдиний хто зважився намалювати мене, та й то не фарбами, а словами, це Микола Васильович, вічна йому від мене пам’ять, Гоголь. Заявився він у нас на кобилячому тарантасі якраз тоді, коли Макар з кургану зліз, а я за особливостями своєї жидівської душі про борг Шевченка якось ляпнув: “якби всіх кріпаків та червінцями дарувати...” – тож і Макар мене ляпнув у пику по-совісті... Очі запливли синяками так, що брови на щоки впали... Ото з мене Гоголь і створив Вія. Бо коли літератор запросив “рюмку водкі”, то, щоб я бачив кому ту “рюмку” налити, Макар мені брову від щоки ложкою піднімав.
Давно це все було. Волелюбний і всепрощаючий степ не пам’ятає зла та образ. Вижити в ньому можуть лише сміливці.
А я от сміливцем не був. Та й помер не по людські. Поліз у погрібник за вином, а якась наволоч, яка євреїв незлюбила, погрібник заперла. А степ же скрізь! Наволоч похазяйнувала в корчмі так, що навіть Макару й на півкварти не лишилося, й подалася по тракту далі – чи на північ, чи на південь.
Жив поки вино сили давало. А коли вже й вино перестало служити людині сонцем енергії, висохло моє тіло біля діжки, а душа ні на небо, ні в землю не потрапила.
Макар Пузо кілька разів в корчму заходив. Покрутиться, покрутиться, а там і пити нема що. Рубонув шаблюкою вивіску “Приют” з криком “Де ти клята жидівська морда? В мене душа горить!” і подався на Лису гору шинки підпирати. Пізніше я взнав, що він останню свою кварту горілки на шаблюку виміняв, зійшов на курган, за звичай, та вже без шаблюки, і замерз там на лід, стоячи в роздумах. Це з нього потім пам’ятник Тарасу в Каневі зліпили...
А мене в погрібнику Котовський знайшов, вже стільки років по тому! В ту пору моя напіврозвалена корчма чомусь полководців приваблювала. Мабуть із-за криниці, яку копав ще мій дід. Степ широкий і гарячий, а полководці на конях по ньому туди-сюди з револьверами та шаблями один одного ловили. А коняка не людина, їй воду відром подавати треба... То Петлюра в моїй корчмі штаб зробить, то Махно свою анархоканцелярію розмістить. Котовський все більш у підпіллі по погрібникам влаштовувався.
-А, тут осьо маланець до діжки кістьми присох! – Вигукнув він, коли побачив мене і змів мої кісти до долу.
Так і топталися червоноармійці по них, аж поки з діжки все вино не видудлили. Потім погрібник зруйнували, а корчму підпалили. А Котовський до них з промовою:
-Не буде тепер білогвардійська воша де кашляти! Порозводилось по всій країні вшивників і гадючників. Степ повинен бути чистим і рівним, як і шлях до комунізму! Прийде час і могили розрівняємо! Зараз ніколи...
І залишився я без даху. Лише ковила, вітри суховії та метелиці-фурдилиги. Ото тільки криничка залишилася, де моя душа свій приют знаходила... Криницю котовці не зруйнували, бо коней любили більше ніж людей.
Хто тільки не пив з моєї криниці: і перші трактористи, і перші колгоспники, і перші розкуркулені. А то при Йосипу Віссаріоновичу, вождю усіх народів, Сталіну, тракт біля моєї криниці бруківкою почали встеляти перші жінки-каменярі... Іван Франко мабуть трохи жаліє, що поспішив написати вірш лише про чоловіків-каменярів і помер. Ех, не запирали його в погрібниках, а то б які шедеври можна було б ще почитати!
В мою криницю сам Адольф Гітлер заглядав, зрозуміло що таємно. Бо була ідея розмістити в криниці шахту для таємної зброї “Фау”. Гітлеру це не вдалося, бо побачив в криниці мене – єврея. Відразу схопився за серце, втік у Вінницькі катакомби і мабуть там вирішив програти війну. “Країну перемогти не можливо, якщо в кожній криниці по єврею живе!” – міг би сказати крилату фразу Адольф, за прикладом крилатих висловів Наполеона, та його заціпило і прихопила параноя. Він уявив себе Бонапартом і спішно повернувся в Берлін лікуватися.
А от Микита Сергійович Хрущов мене не злякався, коли заглядав в мою криницю, хоч і кукурудзяний качан впустив. По всьому степу розмножив подібні моїй криниці-шахти з привидами-солдатами. І як би не я, не було б в Союзі третьої лінії стратегічної оборони саме у південних степах. Хіба американці можуть розібрати з космоса: чи то курган-могила, чи то стратегічна точка з ракетами. Чи то криниця серед поля, чи то шахта з солдатами... Ще й лісосмугами весь степ на прямокутники розбитий, неначе для захисту розорених ґрунтів від вітрів. А насправді для того, щоб американський шпигун, що працює трактористом в колгоспі, не міг побачити скільки машин і до якої могили заїздить...
А я з криниці бачив, як в трубу телескопу, зоряне небо і всі ті супутники-шпигуни, починаючи з першого. А першу людину в космосі Юрія Гагаріна взагалі вітав слізьми. Бач, людина в небо при житті подалась, а я і по смерті не можу. Тримає мене степ потужними ланцюгами, неначе щось не доробив на цьому світі, або не договорив, або отой Шевченківський борг не отримав...
З розбудовою нових шляхів трактом стали користуватися дуже рідко, а в Брежнєвський період в мою криницю трудяги полів стали кидати порожні пляшки з-під пива та вина. В той період проста кринична вода загубила цінність у роботяг та їхніх керівників.
А в епоху плюралізму взагалі в криницю висипали застарілі агітаційні та політичні плакати та лозунги. Планшет “Наша цель – победа кому-нести-чего-кого-куда” ледь не потягнув мене в засмічені глибини брудної води...
На останнє, в криницю засипали рештки розваленої свиноферми, три потерті скати від трактора, купу вже непотрібних агітаційних листівок з виборів президента вільної України, і зрівняли мою криницю з степом... А потім почали зрівнювати з степом і ракетні шахти, навіть американців в степи визвали:
-Дивіться браття демократії, що нічого не заховано в степах – степ голий спить, як дитина після купелі.
Одначе степ на ці моменти зовсім не спав, а бабахкав вибухами і жбурляв на мирян клаптями шахт, вили сигнали попередження, гарчали бульдозери і вирулював серед нашого степу “форд” американського наглядача... Навіть мне той “форд” зачавив би, би був би я не ефірним видовищем. А так, крізь мене прошився.
У наглядача накладні зуби випали від подиву і знаменита посмішка втратилась в пилюці дороги, коли він побачив мене. Відразу схопився за мобільний телефон і передав керівництву:
-Крім нас, за винищенням ядерного потенціалу в центрі Європи слідкують інопланетні об’єкти. В таких умовах, прошу збільшити оплату в чотири рази!
Це я інопланетянин? Я тут живу!
А тепер я живу в лісосмузі, поряд з гніздом рябої сови. Неабиякий сусід, але днями вона дуже уважно слухає мої спогади, а вночі ми з нею гасаємо по полям степів: вона полює, а я рахую угіддя фермерів – якось треба розважатись. Вона не вірить мені, що колись тут була моя оселя – корчма “Приют” і я був центровим Мойшею на весь степ! З якими тільки людьми не зустрічався... Але не подає недовіри, завжди зі мною згоджується своїм мудрим “Угу!”.
А коли набридає мені слухати оте “Угу” сови, молю Господа, коли скінчиться моя маячня привидом? Коли заспокоїться моя душа і полине з цієї праведної землі та грішного світу?
Та ось нещодавно подія трапилась і розвіяла всі мої страждання та сподівання. Зібралися неначе до гурту степові кургани – і Шпиль, і Розмерицька, і інші. Світлові стовби з них до неба потягнулися і почув я голос зверху:
-Неспроста ти, Мойша, серед степів привидом залишився. Бо обраний ти! Бо тільки ти і єврей...
Незабаром степ товаром стане і будуть його шматками продавати. І лише ти, Мойша, ціну степові знаєш, бо і твоя земля це, і з комерцією знайомий – копійку крутити можеш. (Викрутив же ж корчму серед пустельного степу!) А українці прості люди – не євреї, за кіло муки правду продадуть, а на дурнячок кривди собі наміняють. То що для них ті лани широкополі та могили пращурів своїх?
Тобі, Мойша, високе доручення невидиме дано розпорядитись великими цінностями безмежного степу. І як побачать тебе з рябою совою на плечах нерадивці, хай задумаються, чи варто той шматок чужої крови купляти?! Виконаєш своє доручення – заспокоїться твоя душа.
Ось так сталося. І мушу я слідувати тому голосу, бо і свій інтерес в цьому маю. Скільки ще часу мені привидом бути не знаю, але для чого це все я зрозумів – за ради пам’яті про всі народи, для яких степ був рідним і любимим світлом дня і тишею ночі.
Осінь, 2003р.
Copyright: Василий Юдов, 2006
Свидетельство о публикации №104939
ДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 12.09.2006 11:46

Зарегистрируйтесь, чтобы оставить рецензию или проголосовать.
Устав, Положения, документы для приема
Билеты МСП
Форум для членов МСП
Состав МСП
"Новый Современник"
Планета Рать
Региональные отделения МСП
"Новый Современник"
Литературные объединения МСП
"Новый Современник"
Льготы для членов МСП
"Новый Современник"
Реквизиты и способы оплаты по МСП, издательству и порталу
Организация конкурсов и рейтинги
Литературные объединения
Литературные организации и проекты по регионам России

Как стать автором книги всего за 100 слов
Положение о проекте
Общий форум проекта